fbpx

Як я долав страх перед публічним виступом

Про страх публічних виступів каже кожен другий, хто приходить до мене на тренінги. Американські вчені навіть дослідили, що страх перед публікою йде одразу після страху смерті. Не знаю, чи це так, але точно знаю, що саме через цей страх багато чудових ідей так і будуть захороненні в наших головах. А значить, з цим треба щось робити. Ось одна з численних історій з мого життя, що краще розкриють мої експерименти у роботі зі страхом.

Історія перша. Студентські конференції

У 2002 році до рук моїх потрапила книга Володимира Шахіджаняна «Вчимося говорити публічно». В той час книжковий ринок ще не заполонили книжками на тему ораторської майстерності. Ця книга була для мене на вагу золота. Я ретельно читав та перечитував кожен розділ, виділяючи для себе все нові методи та поради для ідеального виступу.

Я робив записи на полях. В той час я не знав про маркери, якими можна красиво виділяти текст, а тому підкреслював найцікавіші ідеї кульковою ручкою. А якщо цікавим був весь абзац, то я виділяв його в рамочку та заштриховував. Ідей в книзі було багато, а тому після мого читання була вона бідолашна пописана та помальована. Більшість з них я вже й забув. Але одна з порад запам’яталася мені надовго – виступати за будь-яких умов. Щоб навчитися плавати – треба йти у воду та плавати. Щоб навчитися говорити – треба йти й говорити.

Я так загорівся цією порадою, що будучи студентом радіотехнічного факультету Львівської Політехніки, не став дочікуватися конференції у нас, – записався на конференції на інші факультети: економіки, психології та педагогіки, соціології. Як ви розумієте, ці факультети не дуже перетиналися по ідеології з моїм рідним, тому досвід та знання з радіотехніки мені не пригодилися при підготовці.

Відстрілявся. Саме так, відстрілявся. Інше слово просто не приходило до моєї голови. Було страшно, але я виступав щоб виступити. Інколи виступав з листочком, бо теми були настільки для мене далекими, що від себе щось казати я не міг. Але на цьому мої пригоди не завершувалися. Це був лише початок…

Тієї суботи я був на кухні в напівпустому гуртожитку. Як зараз пам’ятаю – стою я коло умивальника та мию тарілку після смачного обіду, як враз задзвонив мобільник – номер не знайомий. Піднімаю слухавку…

Розмовляю на автоматі… Лише за кілька хвилин після розмови до мене дійшла та новина, яку мені повідомили. Отож, приготуйтеся! Мені сказали, що на олімпіаді з психології я зайняв третє місце. Звичайно, можна радіти, якщо не знати, що… учасників було троє.  Але головна новина не в тому. Також мені сказали, що для Політеху виділили три місця для представлення нашого університету на Всеукраїнській олімпіаді по психології. Ось так я несподівано для себе поїхав до Києва на олімпіаду.

Не буду хвалитися, що я там усіх порвав як Тузик грілку. Боюся бути неточним, та як пам’ятаю – зайняв 33-тє місце. Звучить не дуже, але якщо зважати на те, що учасників було понад півтори сотні та і я був радіотехніком, – то результат пречудовий. Ось так я переконався, що інколи просто треба діяти, і результати прийдуть.

А які експерименти робили ви? Поділіться ними у коментарях. Можливо, саме ваша історія надихне когось на свій власний експеримент.

Це не всі мої експерименти, а лише початок. Про інші історії розповім вам у наступних дописах. То ж до скорої зустрічі.

Leave a Reply