fbpx

Мій досвід подолання страху публічних виступів (історія друга)

Кілька тижнів тому, я розповів вам про те, як експеримент проведений на студентських конференціях несподівано призвів до поїздки до Києва на Всеукраїнську олімпіаду. Але це був лише початок.

У 2003 році до моїх рук потрапила одна з чудових книг Миколи Козлова. Простою та живою мовою автор пояснював що таке ефективність, як спілкуватися з собою та оточуючими, як розвивати себе. Серед цих порад окремим розділом йшла така тема як «нестандартна поведінка».

Автор пояснював, що причиною багатьох наших вчинків є не наше бажання, а очікування оточуючих. Тут я знайшов багато прикладів: жінка, що співала в метро чи скакала на одній нозі на вулиці; чоловік, що одягнувся навиворіт. Прикладів було багато і кожен з них був ще більш чудернацькіший аніж попередній. В цей момент до моєї допитливої голови експериментатора й закралася ідея про те, що це треба перевірити на собі.

Довго думати не довелося, – як кажуть «дурна справа не хитра». Ідея прийшла в голову одразу. То ж я із закутків своєї пам’яті дістав текст «Заповіту» Тараса Григоровича Шевченка, та вирушив на проспект Свободи у рідному Львові.

До справи…

І ось я на зупинці в самому центрі Львова. Стою нікого не зачіпаю. «Насолоджуюся» тим всім ураганом емоцій, що вирує в мені всередині. Відчуваю жар і холод, високий тиск – одним словом в тілі творилася справжня революція. Знаю, що як розпочну свій виступ, то всі процеси підуть на спад, тому не поспішаю… насолоджуюся хвилюванням.

«Шановні, пані та панове»- невпевнено розпочав я – «в рамках пропаганди української культури вам буде зачитано вірш Тараса Григоровича Шевченка «Заповіт».Оглядаючись довкола, я починаю шукати погляди, – та все намарне. Усі оточуючі або дивляться вдалечінь, імітуючи виглядання маршрутки, або просто опустили очі додолу. Та я знаю, що зупинятися немає потреби.«Як умру, то поховайте мене…» – починаю я. А далі суцільний провал в пам’яті.

Звісно, репертуар у мене був не вельми оптимістичним… Але експеримент дійшов до свого логічного завершення – я на досвіді переконався, що якщо на зупинці розповісти вірша, то помідори в мене не полетять, і земля під ногами не розколеться, щоб поглинути мене. В народі жартують, що не в грошах щастя, але кожен хоче це перевірити на власному досвіді. З публічними виступами ситуація схожа до навпаки – усі знають, що нічого такого не буде якщо заспівати в людному місці, але перевіряти ніхто не хоче. За виключенням тих людей, що приймають градусний допінг.

Це не було легко. Зараз я згадую про цей експеримент з посмішкою на обличчі, але тоді про таку реакцію я міг лишень мріяти. Мені було страшно, було важко, було цікаво. Цей досвід став ще однією сходинкою на шляху до вміння ладнати з власними страхами, ще одним кроком до розвіяння ілюзій, що мали прописку в моїй голові.

Та найцікавіший експеримент був у мене ще попереду… через три роки, у 2006 році, будучи працівником одного з банків, я записався на тренінг по комунікаціях… Коли я реєструвався, я ще навіть уявлення не мав, що буду робити таке… але не буду забігати вперед.

Те, що трапилося далі, скоріше нагадувало сцену з американської молодіжної кінокомедії, аніж з життя…

Але це вже буде наступна історія…

Leave a Reply